«Ми втратили героїню нашої планети». Яким було життя захисниці шимпанзе Джейн Гудолл

Пізніше в документальномі фільмі National Geographic Джейн Гудолл пояснить свою мотивацію так: «Я хотіла наблизитися до спілкування з тваринами якомога ближче, бути схожою на доктора Дуліттла. Я хотіла рухатися серед них без страху, як Тарзан».

На той час ортодоксальна польова практика цінувала відстороненість. Спостерігачі давали тваринам номери, щоб уникнути емоційної упередженості. Гудолл зробила прямо протилежне: вона давала шимпанзе імена і детально, майже як про людей, описувала їхню поведінку.

Її підхід поєднував терпіння, емпатію та впертість. Вона годинами, днями й місяцями мовчки сиділа в лісі, чекаючи, поки шимпанзе звикнуть до неї. Саме такий стиль роботи встановив новий щабель у приматології, перетворивши довготривалі польові дослідження з повним зануренням на «золотий стандарт».

Пізніше Гудолл згадувала, що на початку 1960-х її звинувачували в антропоморфізмі за використання таких слів, як «дитинство», «мотивація» та «особистість».

Та це не завадило Джейн зробити відкриття, що назавжди змінило науку.

Життя та війна шимпанзе

Одного дня Джейн побачила, як шимпанзе — вона дасть йому ім'я Девід Ґрейбірд (Сивобородий) — відриває гілку, очищує її від листя і використовує як інструмент для полювання на термітів. Доти вважалося, що створювати знаряддя праці здатна лише людина. Те спостереження Джейн стерло межу між «нами» і «ними».

Луїс Лікі не забарився з реакцією: «Тепер ми повинні переосмислити поняття інструменту, переосмислити поняття людини або прийняти шимпанзе як людей».

Джейн продовжила документувати соціальні патерни життя шимпанзе: полювання, вживання м’яса, союзи, альтруїзм, горе і навіть обман. Вона довела, що це не просто тварини, керовані інстинктами, а істоти з унікальними характерами та емоціями.

«Як ми повинні ставитися до цих істот, які не є людьми, але мають так багато людських рис? Як ми повинні поводитися з ними? Звісно, з такою ж повагою і добротою, як і до інших людей; і так само, як ми визнаємо права людини, ми повинні визнавати і права великих мавп? Так», — казала Джейн Гудолл.

Відкриття Гудолл були надто вражаючими, щоб залишатися лише на сторінках наукових журналів. National Geographic профінансував її роботу і відправив до неї нідерландського кінорежисера й фотографа дикої природи Гюго ван Лавіка — згодом він стане її першим чоловіком.

Його фотографія — Гудолл та дитинча шимпанзе на ім'я Флінт, які простягали руки одне до одного — у 1960-х роках облетіла світові ЗМІ. Джейн Гудолл ніколи не прагнула бути знаменитістю, але її образ — хвостик, шорти й сорочка — зробив дівчину найвідомішою приматологинею у світі.

Спільнота Касакела, яку вивчала Гудолл, розкололася. Група Кахама, що від'єдналася на півдні, складалася лише з кількох дорослих самців та їхніх самок. Самці Касакела, що залишилися на півночі, почали нападати на територію сусідів. Це були не випадкові сутички, а систематичні, сплановані рейди на ізольованих особин.

За чотири роки всі відомі дорослі самці Кахама були вбиті або зникли. Гудолл із жахом спостерігала за організованими вбивствами та навіть випадками канібалізму, що шокувало і її, і всю наукову спільноту.

«Часто я прокидалася вночі з жахливими картинами насильства в голові: дорослі шимпанзе з губами, замазаними кров’ю інших; вони викручували і ламали кістки жертви; мадам Бі лежала, схована під рослинністю, повільно вмираючи від страшних ран, а її десятирічна дочка намагалася її втішити, ніжно доглядаючи за нею і відганяючи мух», — пригадувала захисниця шимпанзе.

Критики, зокрема авторка книги «Егалітаристи» Маргарет Пауер, стверджували, що підгодовування тварин дослідниками могло спровокувати агресію. Однак пізніше схожу поведінку зафіксували й в інших популяціях, де втручання людини було мінімальним — наприклад, у Кібале (Уганда) та Махале (Танзанія).

Як Джейн стала улюбленицею світу

Академічний шлях Гудолл був не менш бурхливим за її природничу кар'єру. Вона вступила до Кембриджу на докторську програму з етології (науки про поведінку тварин) у 1962 році, навіть не маючи ступеня бакалавра.

Професори спершу критикували її за те, що вона давала шимпанзе імена та приписувала їм емоції. Однак результати її багаторічних спостережень зрештою всіх переконали. У 1966 році вона стала докторкою Гудолл, а її дисертація «Поведінка шимпанзе на волі» стала знаковою у своїй галузі.

Другим чоловіком Джейн Гудолл став Дерек Брайсон, за якого вона вийшла заміж у 1975 році, за рік після розлучення з першим. Брайсон був важливою фігурою в Танзанії — членом парламенту та директором національних парків країни. Його впливова посада допомогла Джейн захистити її дослідницьку роботу в Гомбе від бюрократичних перепон та загроз браконьєрства. Втім, їхній шлюб тривав недовго. У 1980 році, лише через п’ять років після весілля, Дерек Брайсон помер від раку.

Незадовго до цього, у 1977 році, «лагідна революціонерка» заснувала Інститут Джейн Гудолл (JGI) для захисту шимпанзе та їхнього середовища існування. А в 1991 році — разом із 12 танзанійськими старшокласниками започаткувала програму Roots & Shoots. Під керівництвом Джейн та розрослася в глобальну мережу в понад 60 країнах, що охоплює сотні тисяч молодих людей.

Гудолл стала голосом тих, кого не чують: тварин, лісів та майбутніх поколінь. «Найменше, що я можу зробити, — це говорити від імені тих, хто не може висловитися сам», — казала захисниця.

Поворотним моментом для неї стане конференція 1986 року «Розуміння шимпанзе» в Чикаго, присвячена проблемам збереження видів та утриманню приматів у неволі. За словами Джейн, вона приїхала туди як науковиця, а поїхала як активістка. Водночас Гудолл публічно засудила жорстокі практики в біомедичних лабораторіях, назвавши побачене «черствим», і закликала припинити інвазивні досліди на тваринах.

Навіть у свої 80−90 років Джейн Гудолл невтомно подорожувала, виступала з лекціями, писала книги та закликала до дій для захисту клімату й біорізноманіття.

«Я ненавиджу чути, що „ми позичили Землю у наших дітей“; я ненавиджу це, бо це брехня. Ми не „позичали“, ми крали, і ми зробили так багато помилок, і це не завдання молодих людей виправити це. Ми маємо працювати з ними, щоб виправити це… ми тримаємо вас за руку, щоб разом ми могли зробити це краще».

Діяльність Джейн Гудолл здобула світове визнання. У 2002 році її призначили Посланницею миру ООН, у 2004-му вона стала Дамою-командором ордена Британської імперії.

А цьогоріч Джейн Гудолл отримала найвищу цивільну нагороду США — Президентську медаль Свободи. Приймаючи її від Джо Байдена, вона сказала: «Це визнання відображає надію та дії багатьох людей, які надихають і мотивують мене щодня у твердому переконанні, що разом ми можемо і повинні врятувати світ природи для себе та майбутніх поколінь».

Свої співчуття висловили світові лідери та знаменитості. Політикиня Гілларі Клінтон написала: «Я дуже сумуватиму за її мужністю та відданістю справі розширення наших знань про світ і збереження його для майбутніх поколінь».

Принц Вільям сказав, що світ втратив «надзвичайний голос». «Її безмежна цікавість, співчуття та дух першопроходця змінили наше розуміння природного світу. Вона закликала нас усіх змінити світ на краще та надихнула мене і безліч інших людей працювати над захистом нашої планети».

А кіноактор Леонардо Ді Капріо в Instagram написав: «Сьогодні ми втратили справжню героїню планети, натхнення для мільйонів і дорогу подругу. […] Моє останнє повідомлення Джейн було простим: „Ти моя героїня“. Тепер ми всі повинні продовжити її справу і захищати наш спільний дім».

Джейн Гудолл залишила по собі не лише наукові відкриття, а й спадщину надії та відповідальності. Вона навчила світ, що наука невіддільна від співчуття, а допитливість — від морального обов’язку.

Як вона сама казала: «Давайте навчимося жити в гармонії один з одним — між людьми різних національностей, культур і релігій, а також між нами і Матір'ю-Землею. Ми намагаємося виростити сім'ю молодих людей, які виходять у світ із спільними цінностями. Які розуміють, що, хоча ми можемо виглядати по-різному, мати різний колір шкіри, різні культури або носити різний одяг, — якщо ми сумуємо, ми плачемо, і сльози у нас однакові. Якщо ми радіємо, ми сміємося, і сміх у нас однаковий».

«І в кожному з нас, де б ми не були, б'ється одне й те саме людське серце».