Білявка це запам’ятає. Перший погляд на Dispatch — епізодичну гру від ветеранів Telltale

Повернення казкарів

Попри те, що перед нами — дебют молодої студії AdHoc, без кивань у бік Telltale Games не обійтися, адже саме її проєкти до болю нагадує Диспетчер. І не дивно: його розробку очолили ті самі люди, які колись відповідали за головні хіти Telltale — зокрема нуарний детектив The Wolf Among Us, а також «Гру року 2012» The Walking Dead про чвари вцілілих людей у світі зомбі.

Я добре пам’ятаю долю Telltale Games, адже проходив більшість її інтерактивних серіалів. Пригадую, як студія впіймала хвилю слави завдяки Ходячим мерцям, а потім відчайдушно намагалася повторити успіх свого головного хіта, нашаровуючи його геймплейну формулу на все нові й нові ліцензії — Гру престолів, Бетмена, ба навіть Minecraft, — які переважно не окупалися через дорожнечу. Зрештою більшість аудиторії «відпала», конвеєр дав збій, і в 2018 році Telltale закрилася.

Вже те, що AdHoc Studio не поклалася на чужу IP, а створила власний всесвіт і персонажів, викликає інтерес — хоча на б одні старі граблі не наступили. Втім, принцип «дивимося серіал, зрідка тиснемо на кнопки» загалом нікуди не подівся.

У головній ролі — Меха-Мен, він же Роберт Робертсон, який після провальної битви з недругами втрачає свій екзоскелет. Не маючи власних суперсил акі Тоні Старк, Роберт змушений влаштуватися диспетчером у кол-центр. Його підопічними стають колишні суперлиходії, взяті на перевиховання для допомоги містянам.

9 чи 10

Під час зідзвонів уся команда лузерів у розпорядженні Роберта (читай: гравця). Коли на лінію надходять дзвінки від охочих отримати допомогу, на мапі міста з’являються завдання з таймером, куди треба оперативно відправляти наших протеже. Кого саме — вирішує гравець, і цей вибір прямо впливає на успіх місії.

Вимоги до завдань зав’язані на п’яти гілках — бій, інтелект, сила, харизма та рухливість. Ці ж напрями по-різному розвинуті у членів команди. Хто має «вкачану» харизму, той найуспішніше проведе перемовини; хто — бій, той зможе відгамселити грабіжників тощо. На додачу всі протеже мають унікальні здібності (як-от подвоєння характеристик напарника) — вони розкриваються з плином ігроладу.

Із затребуваних гілок на схемі завдання формується п’ятикутник, який має якомога точніше збігтися з аналогічною фігурою членів команди у відсотках. Що більший процент — то кращий шанс. Правильно підібрані герої та успішно виконані місії приносять очки, за які можна прокачати вибрану гілку протеже на +1. А ось провали віднімають у підопічних здоров’я. Ще кілька невдач — і член команди вирушає в нокаут аж до кінця зідзвону.

Ускладнюється все тим, що після виконання місій герої ще певний час повертаються на базу та відпочивають — у ці моменти відправити їх на нове завдання не можна. Для успіху часто найкраще скерувати на місію одразу двох-трьох героїв — але водночас це збільшує ризик, що вам не буде кого відправити надалі, як результат, завдання «згорить» і не зарахується у фінальну шкалу. Не сказати, що менеджмент у грі складний, але якщо на лінії завал, то міркувати на ходу доводиться ледь не в останні секунди — тому й нудно не стає, хоч процес і доволі одноманітний.

Тим паче під час виконання завдань можуть виникати позаштатні ситуації. Зазвичай вони являють собою діалогові вікна з кількома варіантами дій та одним правильним. Іноді серед них може бути унікальна дія підопічного, яка закриває місію «автоматом». Якщо ви відправили ідеально підхожого протеже — вам пощастило, якщо ні — ця опція буде недоступна, і доведеться гадати над рештою.

Окремі ситуації, де треба щось «хакнути», відкривають міні-гру, яка чимось нагадує процес зламу з Deus Ex: Human Revolution і Watch Dogs. Робертові треба провести куб до кінця траєкторії по ланцюжку із секторів. З часом задачки стають складніші: в ланцюжку з’являються розгалуження, шлях до яких треба почергово відкривати в окремих секторах за допомогою QTE. А з певного моменту з’являється й «антивірус», який переслідує куб гравця по секторах.

«Ви і ще 73% обрали…»

Проте зідзвонів на кожен епізод — один, від сили два, та й тривають вони заледве хвилин 10. Решту хронометражу ми дивимося пре-рендерений анімаційний серіал. Поціновувачі старої Telltale почуватимуться в Dispatch як вдома — тут також більшість ігроладу займають інтерактивні діалоги.

Під час діалогів гравець може м’яко коригувати спілкування Роберта з іншими персонажами, регулярно вибираючи одну з трьох запропонованих реплік: вони дозволяють відігравати як добряка, так і циніка. Обов’язковий атрибут таких розмов — уже мемний серед геймерів напис «[Герой] це запам’ятає» у кутку екрана, який періодично з’являється після особливо показових реакцій головного героя.

В окремих ситуаціях дають на вибір 2−3 дії, які впливають на подальший розвиток подій у сцені. Наприклад, язикатого репортера можна осадити як красномовністю, так і кулаком — вибір ваш. І часом трапляються вибори-дилеми — вони буцімто найбільше впливають на історію. Відсоткову статистику, хто з гравців що вибрав, неодмінно покажуть у фінальних титрах кожного епізоду.

Втім, поки що виникають сумніви, що рішення гравця аж так позначаються на оповіді, як запевняє розробник — ну не віриться, що вибори а-ля «дати кулачок» або «не дати» матимуть вагу в подальших серіях. Наразі система виборів у Dispatch підозріло нагадує аналогічну з будь-якої гри Telltale: герої максимум «словами через рот» нагадують Роберту, що той їм сказав-зробив раніше, проте загальна фабула не змінюється.

Та й статистика в титрах явно багує: скажімо, байдуже, як гравець впорався з пробним зідзвоном (moderately well чи barely) — гра відповідає, що такий самий результат і в «0% гравців».

З іншого боку, AdHoc і не обіцяла нелінійності рівня Detroit: Become Human. Все ж Dispatch — це насамперед про спостереження за персонажами та їхньою взаємодією. Cценарій гри за вайбом найбільше нагадує Tales from the Borderlands від тієї ж Telltale: тутешні герої також полюбляють по-чорному жартувати й «підколювати» одне одного. Є навіть кілька плюс-мінус відвертих сцен.

Тому й візуал а-ля adult animation чудово пасує Dispatch. Особливо колоритний вигляд мають екс-лиходії під опікою Роберта — шкода, що майже всі вони слабо розкриваються в процесі історії (принаймні в перших епізодах).

Розкачується сюжет, за відчуттями, довгенько: навіть до місця роботи Роберт дістається ледь не наприкінці вступної серії. З 2-го епізоду динаміка вже потроху вирівнюється, а 3-й та 4-й пролетіли майже непомітно (та й вибори там пропонувалися вже суттєвіші). Можна сказати, що Dispatch помалу підсаджує гравця та з часом спонукає чекати «що там далі» — як і будь-який якісний серіал.

Протагоніста озвучує Аарон Пол, відомий за роллю Джессі Пінкмана в серіалі Пуститися берега. Як і очікувалося, актор чудово впорався зі своєю першою відеоігровою роллю. Його Роберт звучить так, як і має звучати відставний супергерой, якого доля закинула в кол-центр: хто бодай трохи там працював, відчує кожну болісну нотку в голосі протагоніста.

Загалом акторський склад Dispatch — розкішний, перевірений іграми минулого, зокрема й від Telltale. Скажімо, Блонді Блейзер (начальницю протагоніста) грає Ерін Іветт — вона ж Білосніжка із The Wolf Among Us. В задерикуватій Інвізіґел впізнається Лора Бейлі, яка грала Еббі в The Last of Us Part II. Звідти ж і Джеффрі Райт: тут він грає наставника Роберта. Всі персонажі, від головного до другорядних, відповідають ролям і звучать органічно.

UPD: Хоча 5−8 епізоди суб'єктивно здалися бадьорішими, а певні вибори з першої половини сюжету таки позначилися на фіналі, що приємно, мої загальні враження від Dispatch наприкінці сезону лише закріпилися.