Лиха Шістка Йотей на чолі з лордом Сайто чинить криваву розправу над родиною дівчинки Ацу. Дитя виживає і вже в дорослому віці повертається додому, щоб помститися феодалу та його посіпакам. Їхні імена войовниця викарбовує на поясі. Так починається Ghost of Yotei — ефектно, в дусі попередниці.
Уже в перші 15 хвилин кампанії Ацу забирає душу одного з Шістки Йотей — в цей час гравця ведуть за руку й навчають базових механік бою. Решту п’ять лиходіїв доведеться знайти вже самотужки протягом 25−60 годин, залежно від стилю проходження. А заодно й з’ясувати всі деталі тієї самої трагічної ночі.
Рай для любителів скриншотів
Перше, на що звертаєш увагу у грі — це графіка. Ghost of Yotei запускається в режимі «Якість» на 30 FPS — і це той рідкісний випадок, коли частотою кадрів дійсно можна пожертувати заради візуалу в 4K. Адже пейзажі Едзо — це половина мотивації «зачистити» всю мапу, настільки приємно по ній мандрувати. Тим паче керується гра на диво чутливо — навіть мені, ненависнику 30-кадрового ігроладу, було комфортно.
У світі гри дійсно є де розгулятися — неспроста окрема кнопка відведена фоторежиму. Їдеш верхи на коні — і квітучі луги довкола гори Йотей змінюються на всіяні листям рівнини Ішікарі. Зелені пагорби Найоро ведуть у засніжені гори Тешіо. А узбережжя Ошіма — дім неворожих самураїв Мацумае — засаджене сакурами. Естетична втіха — це на всі 100% про Ghost of Yotei.
- У режимі «Продуктивність» (60 FPS, апскейл із 2K-роздільності) гра теж має чудовий вигляд, за винятком менш інтенсивної рослинності та гірших тіней — та й ця різниця є малопомітною.
- Є також режим «Рейтрейсинг», але він тут явно до купи: освітлення з трасуванням променів майже не відрізняється від стандартного, а нативні 4K цей режим забезпечити не може.
На тлі чудової графіки загалом вибиваються хіба скупі лицьові анімації та повторювані моделі другорядних персонажів, яким ситуативно «приклеюють» бороди, зморшки чи капелюхи, щоб замаскувати ледь не одну на всіх подобу.
Чому світ Йотей затягує
Як і Привид Цушіми, Ghost of Yotei — це суміш Assassin’s Creed, Uncharted і Batman Arkham у японському сетингу. Від «асасинів» — велетенська мапа з аванпостами та зонами інтересу. Від Дрейка — лазіння й кінематографічність. Від Бетмена — ближні бої «по колу» з дотриманням таймінгів.
Щоб вау-ефект від графіки не вивітрювався якомога довше, розробники як могли оживили світ гри активностями. Sucker Punch явно орієнтувалася на відьмаківське «правило 40 секунд», бо кожні пів хвилини підкидає по дорозі щось нове — квест, засідку, нову точку інтересу тощо. Левову частку героїв та механік гри я знайшов, просто мандруючи Едзо без озирання на мапу чи сюжетні місії.
Ghost of Yotei так і під'юджує відхилитися від сюжету й зайнятися побіжними активностями: навіть пересічні селяни чи кіннота Мацумае за настроєм дають вказівки, де б знайти найближче термальне джерело — купання в них збільшує шкалу життя, — або стійки з бамбуком, які прибавляють одиниць духу (він задіюється під час боїв для виконання спецприйомів або відновлення здоров’я).
Дослідження світу скомпоноване так, що ледь не кожна знахідка працює на ігролад, сюжет або вибраний сетинг. По дорозі спиняєшся на поклик якогось чоловіка: Ацу впізнає в ньому давнього знайомого сім'ї — той обіцяв подарувати дівчині коня, коли та виросте. І раптом тобі відкривається сюжетний флешбек із батьком героїні. А потім ти справді вибираєш їй жеребця й думаєш, як того назвати.
Іноді точки інтересу ще й схрещуються між собою. Піднімаєшся на гору в пошуках потрібної речі — і раптом знаходиш щілину, яка веде в цілий заповідник на околиці світу. Маленькі необов’язкові завдання — але наскільки ж вправно вони занурюють у світ Ghost of Yotei.
Хоча не факт, що запалу вивчати Йотей вам вистачить на всі 60~ годин. Тут мої відчуття нагадували схожі з Hogwarts Legacy. Перші десятки годин ти не можеш намилуватися на все, що бачиш-робиш, засмоктуєшся в активності з головою, і здається, що це — ледь не найкраща гра у світі… А ось десь на 30-й годині до картинки звикаєш, вау-ефект вичерпується, побічні квести приїдаються, і в око починають впадати дрібні недоліки. Наприклад, те, що майже всі катсцени перед босфайтами зрежисовані однаково. Або ту саму репліку про лисиць від різних NPC.
Часом трохи «задушити» може платформінг. Ні, акробатика виконана добротно, а-ля Uncharted 4: лазиш по підсвічених виступах, розгойдуєшся на мотузці, стрибаєш між гілками й ковзаєш по схилах. Але що далі, то більше й ажзабагато платформінгу тут стає. Особливо якщо міксувати сюжетні місії, побіжні квести й супутні пошуки вівтарів — їх так і норовлять помістити на яку-небудь скелю.
Як і в Ghost of Tsushima, у ролі дороговказа тут вітер, який вказує напрямок до потрібної локації — сюжетної або побіжної, вказаної на мапі. На рівній місцевості ганяти вітер — одна насолода. А ось у гористих зонах траплялися конфузи: чи то у мене проблеми з орієнтуванням, чи то справді в такі моменти бриз «клинило», і він кружляв довкола зони інтересу, скеровуючи то в один бік, то в інший.
У кожному регіоні є хаб, де можна закупитися товарами, прокачати зброю та обладунки. Серед крамарів — зброяр, лучниця, а також картограф, які продає мапи вівтарів і термальних джерел (їх потім треба помістити на основну карту). Якщо кортить підзаробити — можна попрацювати мисливцем за головами: неподалік є дошка з координатами особливо небезпечних злочинців.
В дорозі для відновлення здоров’я та духу Ацу подекуди можна розбити табір. Іноді підсісти навпроти «вовчиці» можуть знайомі торговці, які відкривають доступ до своїх товарів на місці, або й просто пересічні подорожні — деякі з них також дають вказівки до потенційних точок інтересу.
В табірні епізоди «вшиті» функції DualSense. Щоб розвести багаття — можна дмухнути в мікрофон. Щоб приготувати рибу чи гриби (дає бонус на добу) — треба рухати геймпад «над вогнем». Імерсивно — хоч якийсь розробник не махнув рукою на можливості геймпада PlayStation 5. До речі, окремі міні-ігри також потребують DualSense: малювання картин сумі-е та гра на шямісені задіюють сенсорну панель. А поліпшену зброю треба «кувати» рухами вгору-вниз.
Багатошарова боївка
Ближній бій збалансований відмінно: в міру складний, бо потребує точних таймінгів парирування й контратак — і водночас достатньо щадний завдяки різноманітним способам здужати недругів. На перших порах, коли Ацу озброєна тільки «вовчим клинком», відбиватися часом непросто: вороги міксують різні прийоми атак, часто накидаються скопом і довго «розколупуються».
На щастя, з плином сюжету доволі швидко стають доступними квести від сенсеїв, по одному на регіон. Мудреці пропонують уже нові типи зброї, спрямовані проти певних противників: спис ярі ефективний проти серпів, дві катани — навпаки проти списів; кусарігама дає раду хитрунам за щитами; одачі довго розмахується, але зносить пів здоров’я особливо кремезним воякам.
Певною мірою гравець опановує мистецтво самурая синхронно з Ацу: з кожною набутою зброєю бої стають продуманішими, починаєш звертати увагу на те, чим б’ють вороги, й на ходу підбирати відповідне знаряддя. Більшість вояк і самі охоче парирують, тож перед добиванням їхній захист доведеться пробити.
Змагатися можна як заманеться: більшість локацій змодельовані під різні бойові вподобання. На тих-таки форпостах завжди є і відкриті простори для «танців із шаблями», так і затишні місцини, звідки зручно прицілитися з лука. Якщо зброї ближнього чи далекого бою замало, в хід можна пустити допоміжну. Ті ж саморобні бомби допомагають ретируватися, якщо Ацу оточили.
Для поновлення духу в розпал бою можна хильнути саке — а потім жбурнути порожній глек в обличчя комусь із головорізів Сайто. Перед більшістю битв можна опціонально вступити в так званий Standoff — конфронтацію з фіксованою камерою, де треба підгадати момент і вчасно відпустити «трикутник», щоб автоматично позбутися 1 ворога.
А якщо набити комбо з 5 вбитих недругів — можна застосувати «Вий Онрьо», який нажахає всіх ворогів довкола і дасть змогу в один удар прикінчити одного з них. Щоправда, у мене це вдавалося рідше, ніж хотілося б, адже будь-який пропущений удар змушує набивати «комбухи» заново.
На фоні відкритих колотнеч хіба що стелс здається оказуаленим, принаймні на нормальній складності. Всю гру пробігти по-тихому вийде навряд: вороги розставлені достатньо близько, щоб у разі необачності Ацу підняти на вуха весь аванпост. Але якщо героїня крадеться на рівень вище — на даху чи канаті — недруги часом перетворюються на сліпих і глухих. Мені не раз вдавалося пробігати буквально над їхніми головами і залишатися непоміченим.
А ось битви з босами — як сюжетними, так і побіжними, — можуть посотати нерви. Зазвичай вони розгортаються на окремих аренах у кілька етапів: на кожному з них бос може змінити тактику бою — зброю або послідовність атак — і до цього доводиться пристосовуватися на ходу. А паралельно ще й пробивати шкалу броні, після чого завдавати вирішальних ударів.
Скрасити бої з ворогами допомагають амулети з різними бонусами: наприклад, збільшення шансу нажахати ворогів або повернути «дух» при успішних атаках. Їх можна придбати у падальника або забрати зі спеціальних вівтарів, якщо попередньо знайти лисячу нору з хвостатим дороговказом.
Особливо потужні амулети мають три рівні ефективності: щоб відкрити максимальний, треба набити певну кількість атак, розв’язаних загадок абощо. Це також спонукає уважніше вести бій та досліджувати світ.
На прокачування самої Ацу та її навичок відведено пошук жовтих вівтарів: за уклін перед ними «боги дарують» очко, за яке можна придбати певний скіл на одній із гілок умінь. Є як узагальнені гілки — виживання, приховані вбивства, керування конем тощо, — так і окремі для кожного типу зброї ближнього бою.
Ще дві гілки відповідають за приборкання вовка-напарника: для прокачування їх треба шукати вовчі нори та виконувати супутні квести. За отримані очки можна збільшити шанс того, що іклань прибіжить на поміч, якщо вороги знесли здоров’я Ацу й готуються добивати. Або ж навчитися прикликати звіра грою на шямісені.
За лут, зібраний з ворожих трупів або в процесі скачок, можна поліпшити зброю та її місткість, а також лати Ацу. Всілякі трави, метали й тканини можна збирати, не злазячи з коня: головне — вчасно протискати R2. Та є й унікальний для кожної локації лут, за яким уже доведеться побігати — саме він не дає «розкачатися» на максимум аж до останньої третини гри.
Вторинно, але зворушливо
Сюжет Ghost of Yotei загалом — це вже доволі заїжджена в іграх останніх років історія помсти за близьких. Чогось радикально нового сценаристи Sucker Punch не придумали. Але те, що є, прописано достатньо якісно, щоб гравець перейняв тутешньою історією та не забув її за збором луту й «зачисткою» мапи. І, заради справедливості, кілька сюжетних сюрпризів таки трапляються.
Ацу — чудова протагоністка: за словом у кишеню не полізе, в міру дотепна, безжальна до лиходіїв і водночас не позбавлена емпатії до мирних людей, що з плином сюжету й побічних завдань стає дедалі помітніше. Її ситуативні напарники — як-от музикантка Оюкі — також не позбавлені глибини і мають особисті драми, які розкриваються впродовж кампанії.
Тугу протагоністки за родиною розкривають флешбеки в родинній садибі та регіоні довкола неї — це повноцінні геймплейні епізоди. Вони дають змогу перемикатися між дорослою та дитячою версією героїні, і гра миттєво підвантажує ту саму локацію, але в різних часових проміжках. Наприклад, гравець опановує парирування саме за Ацу-дитину, коли ту навчає її ще живий тато.
Шкода, що флешбеків багато лише у перші години кампанії — надалі трапляються хіба рідкісні проблиски під час сюжетних місій.
Діалоги — по-японському пафосні, часом дотепні, зрідка зворушливі. Добре прописані не тільки сюжетні місії, а й великі побіжні квести: нерідко вони мають власний підсюжет, розгортаються на окремій унікальній локації та завершуються босфайтом. Запам’яталася, приміром, гонитва за божевільним старим самураєм, який облаштувався в пагоді, де колись ненароком погубив власну доньку.
Єдина ложка дьогтю — відсутність у грі української мови, навіть текстового перекладу. Це прикро, особливо з огляду на те, що все більше видавців (2K, Epic Games, Deep Silver) забезпечують офіційну локалізацію своїх ігор для нашого ринку. Англійська у Ghost of Yotei не надто складна: навіть якщо ви знаєте її на середньому рівні — зорієнтуватися зможете. Та все ж маю надію, що нові проєкти під крилом Sony Interactive Entertainment все ж матимуть хоча б українські субтитри.