Чати під наглядом. Чому держави забороняють глобальні месенджери на користь власних

Китай став першопрохідцем у створенні національного месенджера. Ще з 2017 року уряд посилив свій Золотий щит (ця система фільтрації інтернет-контенту також неофіційно відома як Великий китайський файрвол), заблокувавши WhatsApp та інші іноземні сервіси. За даними Reuters, головною причиною стало наскрізне шифрування, яке не дозволяло владі читати листування користувачів.

Натомість китайські можновладці просували WeChat (або Weixin на внутрішньому ринку) від компанії Tencent. Він позиціонувався як «супердодаток»: через нього можна спілкуватися, робити покупки, платити податки, отримувати державні послуги, ба навіть записуватися до лікаря. Згідно зі звітами Tencent Holdings, торік у WeChat було понад 1,3 мільярда активних користувачів щомісяця.

WeChat тісно інтегрований із системами державної цензури та нагляду. Дослідження Citizen Lab Університету Торонто показали, що розмови фільтруються за ключовими словами навіть в акаунтах, зареєстрованих за межами Китаю — іншими словами, розмови китайців за кордоном також можуть контролюватися. Модель Пекіна довела, як заборона глобальних месенджерів створює не лише ринкову монополію, а й потужний інструмент для стеження.

Цифрова ізоляція Росії

РФ прискорила створення власного національного месенджера цьогоріч. До цього російські чиновники роками безуспішно боролися з Telegram — месенджера від російського бізнесмена Павла Дурова, — який залишався популярним і серед звичайних громадян, і серед опозиції. Поворотним моментом став червень 2025 року, коли диктатор Володимир Путін підписав закон про створення державного месенджера, інтегрованого з державними службами.

Так з’явився месенджер Max, створений компанією VK за зразком китайського WeChat. Він поєднує обмін повідомленнями з доступом до порталу держпослуг, банківських інструментів та розважального контенту.

Залучення користувачів було швидким, хоча й не зовсім добровільним. До вересня 2025 року кількість юзерів досягла 30 млн завдяки агресивним стимулам. Мобільні оператори зробили трафік для Max безплатним, а школи та виши зобов’язали використовувати його як основний канал зв’язку. А з 1 вересня 2025 року Max почали обов’язково встановлювати на всі смартфони, що продаються в Росії.

Паралельно російська влада почала обмежувати іноземні сервіси. Як пише The Guardian, у серпні Роскомнадзор заблокував голосові та відеодзвінки у WhatsApp і Telegram, посилаючись на боротьбу з шахрайством і тероризмом. У мережі користувачі ділилися думками, що шахрайство в Росії відбувається переважно через SMS та нерегульовані кол-центри, тож цей захід був спрямований радше на те, щоб змусити користувачів перейти на Max.

MediaSapiens зазначило іронічний факт: російський месенджер позначає окуповану частину Донецької області як українську територію — попри те, що Росія незаконно включила Донеччину до свого складу, внісши зміни до своєї Конституці. Як написав телеграм-канал Ateo Breaking, це зумовлено тим, що російські розробники при створенні месенджера користувалися міжнародним картографічним сервісом.

Навіщо країнам власні месенджери

Китай та Росія діють за схожим сценарієм. Вони відрізають громадян від світових месенджерів, пропонують замість них місцеві аналоги, а потім вбудовують ці додатки у свої системи нагляду та управління. Обидва уряди кажуть, що роблять це заради безпеки й суверенітету — але насправді просто посилюють свій контроль над інформацією.

Для звичайних людей це виглядає як вибір між зручністю та приватністю. З одного боку, стає простіше, коли всі сервіси — від платежів до шкільних чатів — знаходяться в одному місці. З іншого, особистого простору майже не залишається. В таких авторитарних країнах цифрові кордони стають не менш реальними, ніж фізичні.

Але цей тренд не обмежується Китаєм та Росією. Схожі процеси відбуваються в країнах Азії, Близького Сходу та Африки. Їхні уряди також намагаються обмежувати глобальні месенджери та просувати місцеві. Мотиви бувають різними: у когось — політичний контроль, у когось — захист власної економіки, а в когось — прагнення до технологічної незалежності.

Показовим прикладом є Індія. Там WhatsApp користуються понад 500 млн людей, але уряд постійно конфліктує з його власником Meta. Влада вимагає, щоб месенджер міг ідентифікувати автора будь-якого повідомлення. WhatsApp відмовляється, пояснюючи, що для цього доведеться зламати наскрізне шифрування. Паралельно індійська влада просуває вітчизняні платформи, як-от Sandes і Koo. Вони є частиною великої урядової програми «Цифрова Індія», спрямованої на досягнення «цифрового суверенітету». Однак, попри офіційну підтримку, вони не дуже популярні.

В Ірані влада пішла ще далі. З огляду на протести 2017−2019 років там заблокували Telegram, яким користувалися близько 40 мільйонів іранців, повідомляє Центр з прав людини в Ірані. Замість нього пропонувалися місцеві Soroush та Bale. Але, як писало BBC Persian, люди їм не довіряли, бо боялися стеження. У результаті більшість почала користуватися VPN, а місцеві додатки провалилися.

Схожі тенденції спостерігаються і на Близькому Сході. В Об'єднаних Арабських Еміратах дзвінки через WhatsApp та Skype обмежені, а влада спонукає людей переходити на схвалені державою додатки, наприклад BOTIM. Як повідомляє Financial Times, BOTIM інтегрований з місцевими телеком-операторами, що дає владі контроль, а компаніям — фінансову вигоду. Втім, і тут багато жителів обходять обмеження за допомогою VPN.

А що в Україні?

На тлі авторитарних країн Україна є яскравим винятком. Навіть під час повномасштабної війни, що потребувала надзвичайних заходів безпеки, держава не заблокувала доступ до міжнародних месенджерів. Паралельно українські розробники створювали власні програми. Втім, вони так і не здобули масової популярності.

Причина — передусім у силі звички та глибокій інтеграції українців у глобальні екосистеми. Telegram, Viber та WhatsApp є стрижнем щоденного спілкування, а Facebook Messenger часто використовується в робочих мережах. Перетягнути таку аудиторію вкрай складно.

Попри це, спроби створити власний український месенджер були. У 2022 році Держспецзв’язку презентувала додаток Розмова — захищений месенджер, орієнтований насамперед на військових. Він пройшов перевірку на рівень кіберзахисту і з’явився у Google Play та App Store, хоча поширюється радше у професійному середовищі, ніж серед широкої аудиторії.

У цей же період з’явився і стартап Dober, створений підприємцем Дмитром Оберемком. Його особливістю стала анонімна реєстрація без прив’язки до номера телефону чи електронної пошти та обов’язкове наскрізне шифрування, що мало привабити тих, хто шукає максимальної приватності.

Пізніше, у 2024 році, львівські айтівці презентували месенджер Bridge, який вони розробили у вільний час і за власні кошти. Ідея виникла під час блекаутів, коли інтернет був украй нестабільним. Завдяки технології WebSocket, стиску даних і мінімізації трафіку Bridge дозволяє спілкуватися навіть за умов надслабкого з'єднання.

Довгостроковий успіх державних застосунків для спілкування залишається під питанням. У країнах, де національні месенджери нав’язують силою, люди масово використовують VPN, шукають інші зашифровані альтернативи або навіть повертаються до старих методів зв’язку, щоб обійти обмеження. Втім, ясно одне: месенджери, які колись були просто зручними програмами в телефоні, сьогодні перетворилися на ключову арену в глобальній боротьбі за інформацію.