Капсула часу. Як Вояджер-1 віддалився від Землі на світловий день, чому в нього немає спадкоємців і чи переживе він людство
Наукпоп17 листопада, 21:02
У фільмі «Зоряний шлях» 1979 року до Землі наближається велетенська хмара, всередині якої ховається дещо на ім'я Ві-Джер. Вибачте за спойлери, але хто не бачив цієї класики — сам винен: у фіналі з’ясовується, що це старий земний зонд «Вояджер-6», який раса живих машин добудувала й відправила назад до творця. Стрічка вийшла лише через два роки після запуску справжніх «Вояджерів». Реальність виявилася скромнішою і, по-своєму, дивовижнішою. Справжніх зондів було два, повертатися вони не збираються, а перший із них дістався туди, де ще ніколи не бувало нічого створеного людиною.
Дехто каже, що «Вояджери» вже стали одним із головних досягнень науково-технічного прогресу. Чи так це насправді і яких ще див варто очікувати від доволі простих апаратів, запущених в епоху, коли в нас ще не було інтернету, айфонів та штучного інтелекту? Спробуймо розібратися.
Передплатіть NV Преміум та читайте без обмежень
Нам необхідна ваша підтримка, щоб займатися якісною журналістикою
Астрономи звикли вимірювати космос часом, за який світло долає відстань. Променю потрібно близько 1,3 секунди, щоб дістатися до Місяця; від Сонця до Землі він іде 8 хвилин 20 секунд, а до Нептуна — приблизно чотири години. Світловий день влаштований так само.
Це шлях, який світло долає у вакуумі за 24 години — майже 26 мільярдів кілометрів. «Вояджеру-1» знадобилося на це 49 років, 2 місяці й 11 днів.
Цей апарат уже мав один знаменитий погляд назад. 14 лютого 1990 року астроном Карл Саган, який входив до команди зйомки «Вояджера», отримав кадр, якого домагався кілька років.
Зонд розвернув камери в бік дому з відстані шести мільярдів кілометрів і зафіксував Землю, яка на знімку зайняла менше одного пікселя. Через 34 хвилини камери назавжди вимкнули задля заощадження енергії. Відтоді апарат віддалився більш ніж учетверо, і тепер йому доводиться заощаджувати вже на всьому.
18 листопада 2026 року о 10:16:07 за всесвітнім часом (у Києві в цей момент — 12:16) «Вояджер-1», яким керує Лабораторія реактивного руху NASA в Каліфорнії, перетинає позначку відстані в один світловий день від Землі.
Свято, щоправда, ледь не зірвалося, адже за місяць до нього зонд на дві доби зник із ефіру.
Доба в один бік
Трохи теорії для тих, хто призабув шкільну фізику. Світловий день дорівнює приблизно 25,9 мільярда кілометрів, або 173 відстаням від Землі до Сонця. Нептун, найвіддаленіша планета, розташований більш ніж уп’ятеро ближче.
Зонд летить зі швидкістю близько 61 тисячі кілометрів на годину, тобто приблизно 17 кілометрів на секунду.
Світло рухається майже у 18 тисяч разів швидше, тому на подолання відстані, яку промінь долає за добу, апарату знадобився 17 971 день.
Цей рубіж має цікаву особливість. Його відраховують від Землі, а планета мчить орбітою зі швидкістю близько 30 кілометрів на секунду — майже вдвічі швидше за сам зонд.
Через це протягом кількох місяців на рік відстань до «Вояджера» скорочується, хоча він ані на мить не сповільнюється. Парадоксально, але це факт.
За розрахунками сервісу Orbital Radar, відстань більше не опускатиметься нижче рівня «світлового дня», а від Сонця апарат віддалиться на ті самі 24 світлові години лише на початку лютого 2027 року.
Головний практичний наслідок стосується зв’язку. Потужність передавача зонда становить 23 вати. Це менше, ніж у багатьох настільних ламп. Розпізнати такий «шепіт» здатні лише 70-метрові антени Мережі далекого космічного зв’язку NASA, а дані передаються зі швидкістю 160 біт на секунду. Так, ось такий нині повільний позапланетний тік-ток.
Керівниця проєкту Сюзанн Додд із Лабораторії реактивного руху пояснила телеканалу CNN цю арифметику на побутовому прикладі. Якщо в понеділок о восьмій ранку надіслати апарату команду «Доброго ранку, „Вояджер-1“», відповідь надійде в середу — теж близько восьмої.
Друга проблема пов’язана з енергією. Зонд живиться від радіоізотопних генераторів, у яких тепло від розпаду плутонію-238 перетворюється на електроенергію. На момент старту вони виробляли близько 470 ват, нині — менше половини, і щороку втрачається ще приблизно чотири вати.
З десяти наукових приладів працюють два.
Це магнітометр і детектор плазмових хвиль, що вловлює коливання розрідженого міжзоряного газу.
У квітні 2026 року інженери вимкнули реєстратор заряджених частинок низьких енергій, який пропрацював майже 49 років.
На початку вересня команда провела операцію з жартівливою назвою «Великий вибух». Три пристрої, які водночас обігрівали апарат, одночасно замінили на три менш енергозатратні.
Вимикати їх по одному було не можна, адже це порушило б розподіл тепла, а замерзання паливних магістралей означало б кінець польоту. У липні таку саму операцію провели з «Вояджером-2»: як повідомляв CNN, там вимкнули два нагрівачі та старий стрічковий накопичувач, що слугував джерелом тепла.
Без «Великого вибуху» черговий прилад першого зонда довелося б вимкнути вже влітку 2027 року.
Згодом стався збій. 18 та 19 жовтня антени двічі не зафіксували сигнал від зонда, а 20 жовтня сигнал відновився сам собою — ще до того, як із Землі встигли надіслати бодай одну команду. З’ясувалося, що одна група двигунів орієнтації вимкнулася, і система автоматики перейшла на резервну. Фахівці NASA й досі шукають причину цього неприємного інциденту.
«Доводиться очікувати несподіваного», — визнав керівник польоту Карім Бадаруддін.
Однак запас хитрощів не є нескінченним. Заступниця наукового керівника проєкту Джеймі Ранкін із Принстонського університету сформулювала це в розмові з Popular Science однією фразою: «Залишилося не так уже й багато того, що можна вимкнути». Інженерка місії Келлі Перрі розповіла Live Science, що останнім працюватиме магнітометр і що його ніколи не вимикатимуть навмисно.
За оцінками NASA, антени перестануть розрізняти сигнал приблизно до 2036 року.
Межа, яку неможливо накреслити
Сама межа нічого не змінює ні в апараті, ні в просторі навколо нього, і в Лабораторії реактивного руху на цьому окремо наголошують. «Кругле» число існує лише в земних одиницях.
Планетолог Паскаль Лі з Інституту SETI, який працював у команді «Вояджера-2» під час прольоту повз Нептун у 1989 році, нагадав виданню Live Science про масштаби. Швидкість зонда величезна за земними мірками, однак «за великим рахунком це все одно гнітюче повільно». Найближча зірка, Проксима Центавра, розташована на відстані 4,24 світлового року — тобто більш ніж у півтори тисячі разів далі.
За нинішньої швидкості такий шлях зайняв би близько 75 тисяч років, до того ж «Вояджер» летить зовсім в інший бік.
Часто пишуть, що зонд залишив Сонячну систему. Це правда лише наполовину.
У серпні 2012 року на відстані близько 18 мільярдів кілометрів від Сонця він вийшов за межі геліосфери.
Так називають міхур із заряджених частинок і магнітних полів, що його роздуває сонячний вітер, а його межа — геліопауза — вважається початком міжзоряного простору.
Гравітація Сонця сягає значно далі. До внутрішнього краю хмари Оорта — далекого скупчення крижаних тіл — апарату летіти ще близько 300 років, а щоб подолати її наскрізь, знадобиться близько 30 тисяч.
Навіть вихід із «бульбашки» визнали не одразу. Прилади зафіксували сплеск галактичних космічних променів і зникнення сонячних частинок, проте напрямок магнітного поля майже не змінився, хоча теоретики очікували на його поворот.
Крапку в цьому питанні поставив випадок. У квітні 2013 року до зонда дійшла хвиля від сонячного виверження, електрони навколо нього «забриніли», і за цими коливаннями вдалося оцінити щільність середовища. Вона виявилася характерною для міжзоряного простору.
Це переконало не всіх. Джордж Глеклер і Леннард Фіск із Мічиганського університету — учасники самої місії — у 2014 році доводили, що апарат усе ще перебуває всередині «бульбашки», і передбачали швидку зміну напрямку поля.
«Ця суперечка триватиме, доки її не вирішать вимірювання», — зазначав Глеклер у пресрелізі Американського геофізичного союзу. І вимірювання справді дали відповідь. У листопаді 2018 року геліопаузу перетнув «Вояджер-2», на якому все ще працював плазмовий прилад, і прямі вимірювання підтвердили вихід за її межі.
Сучасні дані зображують межу не як стіну, а як широку розмиту смугу.
У 2026 році група Джиу Пака із Центру космічних польотів імені Ґоддарда описала в журналі *The Astrophysical Journal* чотири стрибки магнітного поля, з якими зонд зіткнувся вже за межами цієї зони. Після останнього стрибка, що стався в середині 2020 року, поле залишилося посиленим. За версією Пака, до апарата й досі доходять відлуння сонячних вивержень, а чіткої межі між володіннями Сонця та Галактики просто не існує. Незрозумілою залишається й форма самої «бульбашки».
Більшість дослідників вважають його витягнутим, наче хвіст комети, але існують моделі у формі кулі й навіть круасана.
Ця суперечка не є суто академічною. Геліосфера захищає планети від галактичної радіації, а її стан залежить від активності Сонця.
«Космічна погода може впливати на електромережі та GPS-навігацію», — нагадує в матеріалі Каліфорнійського технологічного інституту фізик Крістіна Коен.
Спадкоємці без спадщини
Поки «Вояджер» досліджує межу безпосередньо на місці, її вперше детально вивчають здалеку. Апарат NASA під назвою IMAP стартував 24 вересня 2025 року, у січні 2026-го зайняв позицію приблизно за 1,6 мільйона кілометрів від Землі в напрямку Сонця і з 1 лютого проводить спостереження.
Він вловлює нейтральні атоми, що надходять із краю геліосфери, і на їхній основі будує її карту.
«Ми готові розпочати захопливу роботу зі створення карти нашої геліосфери», — заявив у пресрелізі Лабораторії прикладної фізики Університету Джонса Гопкінса науковий керівник місії Девід Маккомас із Принстона. Команда оприлюднила перший пакет наукових даних 29 липня 2026 року.
Гірші справи в єдиного діючого апарата, що летить слідом за «Вояджерами».
Апарат New Horizons, який у 2015 році сфотографував Плутон, віддалився майже на 10 мільярдів кілометрів і найближчими роками може перетнути ударну хвилю, де сонячний вітер різко сповільнюється.
Саме зараз геліофізичний підрозділ NASA вже два роки поспіль не виділяє по 2 мільйони доларів на роботу двох своїх детекторів частинок, писав журнал Science у вересні 2026 року.
«Ми просто не можемо дозволити собі тримати геліосферні прилади ввімкненими», — сказав виданню керівник місії Алан Стерн із Південно-Західного дослідницького інституту.
Та й узагалі, питання про те, що буде після «Вояджерів», викликає лише найсумніші емоції. Прямих наступників у «Вояджерів» поки що немає.
Американська концепція Interstellar Probe вартістю 3,1 мільярда доларів, розроблена в Лабораторії прикладної фізики, не увійшла до переліку двох флагманських місій, які Національні академії рекомендували NASA на 2024−2033 роки.
Китай готує два зонди для польоту до «носа» та «хвоста» геліосфери із запусками у 2033 та 2032 роках відповідно на ракетах «Чанчжен-5», однак остаточно проєкт ще не затверджено, повідомляло видання SpaceNews у січні 2026 року.
Зараз «Вояджер-2» перебуває на відстані приблизно 20 світлових годин від Землі, а відмітки у 24 світлові години (одну світлову добу) досягне в листопаді 2035 року.
Залишиться ще дещо. На борту обох зондів закріплено позолочені пластинки з привітаннями 55 мовами, а також звуками та зображеннями Землі. Антропологиня Діна Вайбель з Університету Гранд-Веллі в Мічигані, співавторка книжки про ці пластинки, що готується до друку, зазначила в розмові з Live Science: після втрати зв’язку про долю апарата можна буде судити лише за розрахунковою точкою на траєкторії.
Усе інше залишиться на розсуд уяви. Наукова керівниця проєкту Лінда Спілкер, яка приєдналася до команди незадовго до запуску 1977 року, сказала виданню Science News про зонд зовсім коротко: «Він цілком може пережити людство». Якщо замислитися, звучить це не надто оптимістично.
Але наскільки серйозно варто сприймати ці слова?
Після 2036 року апарат перетвориться на німий шматок металу, але в міжзоряній порожнечі майже ніщо не зможе його зруйнувати. Там немає ні повітря, ні води, ні погодних явищ, а головним ворогом астрономи вважають пил. Його частинки вдаряються в обшивку зі швидкістю кілька кілометрів на секунду, і навіть порошинка розміром в одну тисячну частку міліметра залишає крихітний кратер.
Астроном Нік Оберг з Астрономічного інституту Каптейна в Нідерландах у 2020−2021 роках представив на конференціях Американського астрономічного товариства розрахунки того, як обидва «Вояджери» рухатимуться та зазнаватимуть зносу протягом найближчих мільярдів років. Для розрахунків він використав дані європейського телескопа Gaia. «Частинки пилу діятимуть як безперервний дощ, що повільно відколюватиме обшивку апарата», — так він описав цей процес.
За оцінкою Оберга, зовнішній бік пластинки на «Вояджері-1» за п’ять мільярдів років майже напевно стане непридатним для зчитування, тоді як бік, обернений до корпусу, найімовірніше, вціліє.
Для тих, хто знайде зонд, передбачили й годинник. На кришку нанесено зразок урану-238 із періодом напіврозпаду близько 4,5 мільярда років; за залишком ізотопу можна визначити, скільки часу минуло від моменту запуску. Приблизно через 40 тисяч років зонд опиниться ближче до червоного карлика Gliese 445, ніж до Сонця, але й тоді до зірки залишатиметься понад півтора світлового року.
Тож питання не стільки в міцності «Вояджера», скільки в тому, як довго протримається саме людство, а передбачити це не наважиться жоден науковець. Планетологиня Бетані Ельман із Каліфорнійського технологічного інституту поділилася з National Geographic своїм баченням майбутнього: «Хтозна? За мільйон років зонди „Вояджер“ можуть опинитися в якомусь позаземному музеї».
Напередодні цієї віхи, увечері 17 листопада, NASA запропонувало всім охочим посвітити в небо ліхтариком і передати азбукою Морзе три літери — VGR; при цьому відповіді на це вітання, на відміну від команд із Пасадени, ніхто не чекає навіть післязавтра.
- Називайте його Макс. Meta розробляє прототип гуманоїдного робота для домашнього використання
- Дженсен Хуанг — геній чи щасливчик? П’ять головних досягнень легендарного керівника Nvidia, який щойно пішов зі скандалом
- Технології для постійного життя. NASA оголосила конкурс на $1 млн для розробки ідей місячної бази