Снести или оставить? Что происходит с архитектурным наследием фашизма

8 февраля, 10:51
В Европе сохранилось немало памятников, вокруг которых ведутся споры о том, стоит ли их оставлять (Фото:Getty Images)

В Европе сохранилось немало памятников, вокруг которых ведутся споры о том, стоит ли их оставлять (Фото:Getty Images)

В Европе сохранилось немало памятников, вокруг которых ведутся споры о том, стоит ли их оставлять. В одном итальянском городке нашли способ модернизировать и «обезвредить» архитектурное наследие фашизма.

На перший погляд, Больцано на півночі Італії схоже на будь-яке інше альпійське містечко. Воно лежить у долині посеред високих зелених пагорбів, прикрашене замками, церквами й терасами з виноградниками. Місто схоже на снігову кулю звивистих вулиць, пастельних будинків і барокових таверн.

Але варто лише перетнути річку Талфер на західній околиці Больцано й раптом опиняєшся у геть іншому ландшафті: широкі проспекти та великі урочисті площі, оточені похмурими сірими будівлями.

Серед цього суворого ансамблю виділяються дві споруди. Одна з них — міська податкова служба. Це — величезна сіра брила з гігантським барельєфом, який зображує підйом італійського фашизму, від Маршу на Рим до колоніальних завоювань в Африці.

У центрі скульптурної композиції — Муссоліні на коні, його права рука витягнута у римському салюті. Це — зразок фашистської агітпропової архітектури, яка вражає й спантеличує одночасно.

Друга споруда у Больцано — це монумент Перемоги. Приголомшлива арка з білого мармуру з колонами у вигляді фасцій, перев’язаних пучків прутів, що символізували фашистський рух.

Арка нагадує примару, що височіє серед сірих багатоквартирних будинків та зелених дерев навколо. Вздовж її фриза напис латиною: «Тут на кордоні батьківщини встановлений прапор. Звідси й далі ми несли нашу мову, закони й культуру».

Монумент, збудований у 1928 році, тепер обнесений високим металевим парканом. Тут збиралися марші ультраправих, було декілька спроб підірвати його. Історик Джеффрі Шнапп назвав арку «першим справді фашистським пам’ятником».

Сьогодні ці два зразки фашистської архітектури стали об'єктом сміливого художнього експерименту. Його мета — розв’язати дискусію з приводу суперечливих пам’яток і допомогти людям визначитися з тим, що робити з історичними пам’ятками, які мають расистський, імперіалістичний чи фашистський підтекст.

До Першої світової війни Больцано (або німецькою Боцен — обидві назви офіційні) було найбільшим містом у Південному Тіролі, гірській провінції Австро-Угорської імперії. І місто, й провінція розмовляли переважно німецькою мовою, але на мирній конференції 1919 року їх передали Італії з міркувань безпеки.

Південний Тіроль забезпечив Італії природний північний кордон уздовж хребта Альп і надав їй контроль над стратегічно важливим перевалом Бреннер.

Прикордонне місто з переважно неіталійським населенням за Муссоліні зазнало інтенсивної італізації. Влада змінила назви місць, закрила тірольські культурні установи, а німецьку мову — рідну для 90% мешканців провінції - фактично заборонила.

poster
Дайджест главных новостей
Бесплатная email-рассылка только лучших материалов от редакторов НВ
Рассылка отправляется с понедельника по пятницу

Через річку від Больцано побудували величезний новий міський квартал і промислову зону. Тисячі італійців почали заохочувати оселитися тут. Нове місто прикрасили численними пам’ятниками та спорудами «во славу» фашизму.

Після війни італійський уряд намагався спокутувати наслідки фашистської політики, надавши жителям Південного Тіролю широку автономію. Відтепер культурні та мовні права повинні дотримуватися, посади на державній службі розподілятимуться пропорційно залежно від мови, а 90% податкових надходжень залишатиметься у регіоні.

Проте фашистські пам’ятники так і лишилися джерелом суперечок.

«Для німецькомовних мешканців вони були символом італізації, спроб фашистів знищити їхню культуру та мову. Вони вимагали знищення пам’ятників», — каже Андреа Ді Мікеле, професорка новітньої історії з Університету Больцано.

«З іншого боку, італійці, які мешкають у Больцано, але оточені переважно німецькомовною провінцією, вважали монумент Перемоги символом не фашизму, а своєї італійської ідентичності в регіоні».

Через постійний вандалізм і спроби підірвати пам’ятник, навколо монумента Перемоги встановили великий металевий паркан, а податкову довелося цілодобово охороняти військовим поліцейським.

Біля цих двох будівель постійно збиралися марші опонентів — італо- та німецькомовних ультраправих груп. Спроби залагодити конфлікт оберталися взаємним нерозумінням.

Італія — не єдина країна, яка бореться з архітектурною спадщиною епохи фашизму. В Іспанії завдяки «пакту забуття» пам’ятники доби Франко залишалися недоторканими аж до 2007 року. Потім Закон про історичну пам’ять створив правову основу для їх знищення.

У 2010 році напис, який прославляв Франко, вилучили з фриза Іспанської національної дослідницької ради. Тим часом останню в громадському місці статую Франко зняли в лютому 2021 року. Третя за величиною політична партія Іспанії Vox виступила проти цього.

Але надто великі для демонтажу будівлі продовжують створювати проблеми. Університет Хіхона — найбільша споруда Іспанії, побудована у перші роки правління Франко. Будівлю у стилі неоеререско описували як «виняткову архітектурну цінність».

Однак ліва рада регіону неодноразово накладала вето на спроби внести її у список пам’яток ЮНЕСКО.

«Будівля, пов’язана з франкістами, не може бути об'єктом Всесвітньої спадщини», — заявляла влада.

Найвідомішою архітектурною спадщиною Франко є Долина загиблих — гігантський комплекс, який складається з базиліки, гостьового будинку, кількох пам’ятників, величезного хреста й мавзолею з останками понад 30 000 людей.

Франко задумав його як пам’ятник національного примирення, а його склеп був освячений Папою Іоанном XXIII у 1960 році.

Але інші вважають його уславленням франкізму й порівнюють з нацистським концтабором. У 2019 році рештки Франко було ексгумовано та вивезено, а у 2020 році уряд запропонував перетворити це місце на громадський цвинтар.

Але дебати залишаються в основному на рівні «або-або» — знищити або зберегти, компромісного варіанту немає.

Важка спадщина громадянської війни в Іспанії та правління франкістів поляризує й ускладнює дискусію.

Утім, у Німеччині знайти будь-яку архітектуру нацистського періоду складно. Більшість пам’ятників знищено під час війни або невдовзі після неї у ході денацифікації країни. На тих будівлях, які залишилися, видалили свастику та іншу нацистську символіку. Найяскравіший приклад — Олімпійський стадіон у Берліні.

У Конгрес-Голі 1935 року у Нюрнберзі розмістили центри документації. Монументалізм нацистських споруд вважався символом манії величі архітектурних амбіцій Гітлера.

У Римі квартал всесвітньої виставки був створений Муссоліні як архітектурна данина фашизму. Блукаючи його моторошним ландшафтом, ви натрапите на Палац італійської цивілізації (також відомий як Квадратний Колізей). На його фасаді - цитата з промови Муссоліні, в якій він оголошує про вторгнення в Ефіопію.

На північ від центру Риму розташований спортивний комплекс Foro Italico, на вході якого є обеліск 17 з половиною метрів заввишки з вирізьбленим написом Mussolini dux, Муссоліні Дуче («вождь»).

Всередині Foro Italico висить картина «Апофеоз фашизму», на якій Муссоліні зображений в образі Бога-імператора. 1944 року союзники прикрили полотно як надто гротескне, а у 1996 році італійський уряд знову відкрив його.

«Італія, яка дозволила вижити своїм пам’ятникам епохи фашизму, ризикує іншим», — пише історик Рут Бен-Гіат.

«Якщо пам’ятники розглядатимуть лише як деполітизовані естетичні об'єкти, ультраправі можуть скористатися потворною ідеологією на тлі того, що її символи виглядають звичними для всіх».

Суперечливий простір

У 2014 році в Больцано зібралася група істориків і художників, щоб обговорити, як вирішити суперечку, яка ставала дедалі напруженішою та емоційною.

Соціальна динаміка міста перетворила будівлі на суперечливі місця, долю яких було потрібно негайно вирішити.

«Вибор стояв між повним знищенням або збереженням», — каже Ганнес Обермайр, професор новітньої історії Інсбрукського університету та один із експертів, які мали розв’язати проблему.

«Утім, коли ви знищуєте пам’ятники, ви видаляєте докази, а також уникаєте діалогу зі складними шарами історії та ідентичності. З іншого боку, збереження пам’ятників такими, якими вони є, нормалізує їхню фашистську риторику».

Зрештою, було знайдене творче рішення, яке змогло об'єднати місто та розрядити напругу між двома громадами.

Воно полягало у «реконтекстуалізації» пам’ятників. Задум полягав у тому, щоби зберегти художню цілісність та історичну важливість споруд, але нейтралізувати та підірвати їхню фашистську риторику.

«Це стало можливістю для міста відверто поговорити про свою історію», — каже Обермайр.

«Дискусії стосуються не минулого, а сьогодення. Яке ми суспільство тепер? Ми суспільство, роздроблене минулими ідеологіями, чи ми демократичне та плюралістичне суспільство, яке вірить у толерантність та повагу?»

Першим привернув увагу Монумент Перемоги, який викликав сильні емоції в обох сторін диспуту. Пам’ятник прямо пов’язаний з ідеологією фашизму, він прославляє завоювання та колонізацію Південного Тіролю та стверджує перевагу латинської цивілізації.

Втім, він також присвячений перемозі Італії у Першій світовій війні та вшановує пам’ять італійських солдатів, які загинули під час війни.

Крім того, меморіал має історичну цінність — це перший фашистський пам’ятник у світі, та естетичну значущість. Це — видатний зразок італійського раціоналізму, який вплинув на розвитку сучасної архітектури, як-от французький ар-деко та німецький баухаус.

Його створили найвидатніші італійські архітектори й художники того часу, як-от Марчелло П’ячентіні та Адольфо Вільдт.

Перший крок реставраторів був приховати фашистську риторику, не порушивши художньої цілісності пам’ятника. Для цього навколо однієї з колон прикріпили світлодіодне кільце. Після цього у склепі під будівлею створили музей, який детально описував бурхливу сучасну історію Больцано. Виставка пояснювала історичний контекст, у якому виник монумент, та досліджувала дебати навколо нього.

Наступним завданням був барельєф на будівлі міської податкової служби, який зображував колоніальні завоювання фашистів. За це взялися двоє місцевих художників, Арнольд Хольцкнехт і Мікеле Бернарді.

Ідея була простою: зробити з будівлі з відверто фашистською риторикою антифашистський пам’ятник.

Поверх знаменитого слогана Муссоліні «Вір. підкоряйся, борись» на фризі будівлі митці розмістити слова єврейської письменниці Ханни Арендт «Ніхто не має права коритися». Цитата написана німецькою, італійською та ладинською — трьома офіційними мовами регіону.

«Збереження пам’ятників дає змогу поглянути на контекст, у якому вони були створені», — пояснює Ді Мікеле, член міжнародної робочої групи.

«Таким чином створюється діалог як навколо самих пам’яток, так і про фашизм загалом, він дозволяє краще зрозуміти потужний вплив фашистської архітектури на місто та можливості переосмислення та художнього втручання».

«Якщо перенести пам’ятник у залу музею, його вплив на місто та історію стане незрозумілим».

Реконструкцію пам’ятників високо оцінили як політики, так і представники обох конкуруючих спільнот. Напруженість у громадах продовжує виникати час від часу, але питання будівель закрито. Реконструкція навіть дозволила нейтралізувати спалахи екстремістських мітингів, які турбували місто.

«Італійські ультраправі щороку збиралися перед барельєфом і зігували, — каже Обермайр. — Слова Арендт лунають для них принизливо, й вони припинили збиратися тут».

«Так само й ультраправі групи з німецькомовної спільноти приходили під Монумент Перемоги, щоби сказати: „Подивіться, як Італія нас пригнічує“, але тепер вони більше не можуть цього сказати. Ми, так би мовити, знищили їхні іграшки».

Обермайр в захваті від того, що досвід Больцано може бути успішно відтворений і в інших частинах Італії, а також в країнах, які переживають розкол через непросту історичну спадщину.

Підхід митців Больцано пропонує рішення й для суперечок навколо статуй у Великій Британії та США, які пов’язують з колоніалізмом.

«Звичайно, соціальний контекст дуже важливий, кожна спільнота повинна мати право на своє власне мистецьке переосмислення», — каже Обермайр.

«Але ідея, що пам’ятники треба не руйнувати, а радикально трансформувати, потужна. Вона спонукає людей до роздумів над історією, сумнівів в ідеології та критичного ставлення до сьогодення».

«Жодна архітектурна споруда не є нейтральною. Але останнє слово має бути за нами, а не за пам’ятниками».

Прочитати оригінал цієї статті англійською мовою ви можете на сайті BBC Culture.

Хочете поділитися з нами своїми життєвими історіями? Напишіть про себе на адресу questions.ukrainian@bbc.co.uk, і наші журналісти з вами зв’яжуться.

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!

Радіо НВ
X